GETTY IMAGES
З 1963 року 2-кілометровий LeTrain du Desert - "потяг
пустелі" - перевозить через Сахару залізну руду
й відчайдушних мандрівників. Журналіст BBC Travel проїхав понад
700 кілометрів найдовшим поїздом світу.
Щоб захистити очі від піску та бруду, я зав'язав обличчя берберським шарфом
і піднявся нагору драбиною.
А там умостився на краю вантажного вагона і окинув поглядом пейзаж. Ген-ген
до горизонту тяглася нескінченна вервечка вагонів, що похитуючись, сунули вперед.
Обабіч мигтів ландшафт - нескінченні піщані рівнини й низькі дюни чітко
вирізьблювалися в напівпрозорому світлі Сахари.
На вагонах попереду видніли фігури людей. Вони підставляли обличчя вітру й
крізь оглушливий шум перекрикувались між собою.
Подорож через Сахару - це своєрідний дзен-вояж. А ще - безжальне
нескінченне знущання з твоїх органів чуття. Гуркіт, стукіт; постійне дрижання,
що хвилями прокочується по тілу; гравій, що його закидає тобі у волосся гарячим
вітром; пустельне сонце, що свердлує твої повіки.
MAURITIUS IMAGES GMBH / ALAMY STOCK PHOTO
"Пустельний поїзд" у
Мавританії запустили ще далекого 1963 року. Він щодня курсує від порту в
Нуадібу на узбережжі Атлантики до залізорудних шахт у Зуєраті на північному
заході країни.
Уся поїздка вздовж кордону спірної
території Західної Сахари триває приблизно 20 годин, а загальна відстань, яку
долає поїзд, - 704 км. Сам потяг має довжину понад 2 кілометри.
У ньому три-чотири дизельні локомотиви,
один пасажирський вагон і 200-210 вантажних. На зворотному шляху до Нуадібу
кожен вагон може містити до 84 тонн залізної руди.
Також цим поїздом користуються жителі
віддалених пустельних поселень. Так вони зрізають до 500 кілометрів, коли на
автомобілі треба робити гак на південь до Нуакшота, столиці Мавританії.
Багато мавританців (подібно до нас із
Майком, моїм супутником) відмовляються їхати в переповненому пасажирському
вагоні. Натомість вони обирають "другий клас" у вантажних вагонах і
їдуть абсолютно безплатно. Це подорож, сповнена шуму, бруду та небезпек: з
вагона легко випасти, а температура вдень може сягати понад 40 °C.
Але ми з Майком звикли до дискомфорту.
Чого тільки не випадало на нашу долю: потогінні поїзди, хисткі бараки й походи
через болота з чорними хмарами комарів у приполярній Росії.
Але в цьому сталевому пустельному
каравані ми засвоюємо новий урок аскетизму - порожній металевий ящик з
відкритим верхом відданий на поталу невпинній стихійній симфонії спеки, вітру й
шуму.
"Цей потяг - найдовший у цілому світі, - розповідав
нам тато за вечерею. - Уявіть: ви проїхали сотні миль пустелею Сахара у
вантажному вагоні, зійшли перед самісіньким світанком посеред пустелі, подумки
благаючи, щоб це точно була ваша зупинка, а не помилка. І ось, разом із
променями сонця, на верхівці пагорба з'являється джип".
У дитинстві я зачаровано слухав розповіді про те, як
батьки подорожували на поїзді, що перевозив залізну руду. То була магічна
пригода, яка не могла статися у моєму світі.
У 1971 році вони вирушили на судні з Канарських островів
до порту в Західній Сахарі, а потім помандрували на південь узбережжям углиб
Мавританії. Десь дорогою вони дізналися, що можна сісти на вантажний потяг,
який прямує в суворе серце країни, до поселень, що колись були зупинками на
стародавніх торговельних шляхах Сахари.
Зійшли вони з поїзда приблизно на 400-му кілометрі, в
Чумі, звідки ґрунтова дорога веде в торгове містечко Атар і священне
середньовічне місто Чінгеті.
Від тієї поїздки залишилося одне-єдине свідчення - слайд
Kodak, релікт доцифрової епохи, коли цінним був кожен кадр. Розмиті фігури в
залитому сонцем вантажному вагоні, що визирають через край на пустельне
безмежжя. Те зображення все не йшло мені з думки, і я часто мріяв про те, що
одного дня і сам вирушу в подорож потягом, навантаженим залізною рудою.
Минуло кілька десятиліть. І ось я на краю сталевого
вагона їду назустріч Сахарі. Ми з Майком спробуємо відтворити подорож батьків:
зійдемо в Чумі, а звідти вирушимо в Атар і Чінгеті. Для мене то була своєрідна
данина батькам; втілення мрії мого дитинства; закриття гештальту.
GETTY IMAGES
У Нуадібу ми познайомилися з безцінним помічником, який
підготував нас до реалій життя у поїзді. То був Аїба, адміністратор готелю.
Його темні очі засяяли, коли ми розповіли про свій план. "А, той поїзд! Я
багато разів ним їздив! - вигукнув Аїба. - Мій батько працює на шахті в
Зуєраті".
Аїба вручив нам пластикові мішки й стрічку, щоб уберегти
рюкзаки від пилу й бруду, які вихором носитимуться довкола. А потім відвіз нас
на вокзал і спеціально перевірив, щоб ми сіли у вагон, який зупиниться
найближче до нашої станції.
Потяг довжелезний, а поселення такі крихітні, що туристу
потрібно буде крокувати ще цілий кілометр до станції призначення. Тому важливо
розумно вибрати вагон.
NOVARC IMAGES / ALAMY STOCK PHOTO
Під вечір поїзд уповільнив швидкість.
Сліпучий обшир неба над нашими головами поблякнув, бо зимове сонце вже
опустилося нижче, і у вагоні запанували сутінки. Урешті-решт поїзд зупинився -
посеред неозорої пустки, вигинаючись уперед широкою дугою на сотні вагонів.
Люди спустились на землю й стали
збиратися позаду поїзда. Одні віталися й обмінювались рукостисканнями. Інші
трималися віддалік чи мовчки спостерігали з вікон брудного пасажирського
вагона, старої моделі з Європи, з написом "Le Train du Desert" по
всій довжині.
Та життєрадісна сцена чомусь видавалась
недоречною - так, ніби ті люди невимушено спілкувались у фоє театру в антракті,
а не їхали пустелею на вантажному поїзді.
Серед них були торговці, що зайняли
вагони попереду нас; чорношкірі африканці та араби, стрункі молодики в
шкірянках і спортивних костюмах.
Ми бачили їх у Нуадібу - вони тягли в
поїзд до верху напхані торби. Були й старші чоловіки - імовірно, маври бідан,
що належать до вищої касти цієї країни.
Вони трималися осібно, вбрані в
лазурово-білі халати бубу, які надимав вітер, а їхні голови були пов'язані
шарфами.
Різношерстий склад групи віддзеркалював
складну етнічну ситуацію Мавританії, країни, розташованої на лінії розколу між
арабським та субсахарським світами, яка насправді до жодного з цих світів не
належить.
Життя в цій країні, де рабство визнали
незаконним лише 1981 року, і далі підпорядковується суворій кастовій системі.
Світлошкіра еліта (бідан) тут практично не контактує з нижчим класом (харатін),
який здебільшого складається з мавританців берберського та африканського походження.
Коли я змішався з потоком інших
пасажирів, стало ще очевиднішим, яку важливу роль виконує цей поїзд як наземна
сполучна ланка між Нуадібу та віддаленими пустельними поселеннями центральної
Мавританії.
Абдурахман, молодий чоловік з типовими
мавританськими рисами та пильним поглядом, статечно поінформував мене, що вони
з друзями їдуть у Зуєрат шукати роботу. Старший чоловік, Мохаммед, їхав
навідати сина в Атар, що традиційно робить кілька разів на рік.
ALASTAIR GILL)
Після заходу сонця хтось відійшов у пустелю помолитися, а
інші влаштувалися на м'якому піску. Зрештою гудок локомотива сповістив, що час
рушати, і пасажири квапливо подалися займати свої місця у поїзді, як моряки, що
повертаються на судно.
Пізніше, коли темрява оповила ландшафт і стало
прохолодніше, люди поприсідали навпочіпки у вагонах. А вже зовсім скоро в небі
над нами замерехтіли зірки. Там, де було чистіше, Майк розгорнув ковдру. Ми
полягали на неї й спробувати заснути, загорнувшись у берберські халати.
Але згодом, клацаючи зубами від холоду, ми зрозуміли,
чому в цьому місці немає пилюки. То було не лише найчистіше, а й найвідкритіше
всім вітрам місце. Тому ми швидко перебазувалися в найбрудніший закуток.
Посеред ночі, стомившись від даремних намагань заснути, я
сів. Поїзд нерухомо стояв, залитий місячним сяйвом. Світ огорнула тиша. Вікна
пасажирського вагона відкидали в темну пустелю моторошні ореоли світла.
Віддалік у нескінченності піску невідь-як виростали зубчасті чорні пагорби.
Напевно, так само й мої батьки багато років тому
стурбовано міркували, чи не тут їм треба зійти.
Аж раптом зі свистом і ревінням повз нас у протилежний
бік промчало кілька гігантських локомотивів. Двигтіли вагони, навантажені чорними
кучугурами залізної руди, омивалися моторошним світінням нашого пасажирського
вагона.
Спершу я помітив три фігури, що присіли довкола вугільної
топки, а далі - стада кіз, які нерухомо заклякли на руді. Кілька секунд - і
вагони зникли, залишивши по собі лише хмари куряви, що поволі розсіювалася. Наш
потяг здригнувся й знову рушив.
Приблизно через 12 годин після виїзду з Нуадібу ми
зупинилися в холодній темряві біля міста Чум. На кілька секунд запала тиша, а
потім почулися голоси й затанцювали промені ліхтарів. Ми визирнули через край
вагона. У пітьмі внизу ліниво плавало сяйво фар, а в сусідніх вагонах
метушилися пасажири.
Знаючи, що на все про все у нас кілька хвилин, ми
похапали клумаки й спустилися драбиною туди, де чекав старезний
"пежо".
У вікні з'явилося зморшкувате обличчя: "Атар?
Атар?". Ми з полегшенням ввалилися в машину. А вагони поїзда вже гуркотіли
повз нас крізь куряву, поки остаточно не розчинилися в нічній пітьмі. Напевне,
через халати водій помилково прийняв нас за місцевих, тому забелькотів
арабською, але невдовзі рівномірний рух автомобіля заколисав мене, і я заснув.
DBIMAGES / ALAMY STOCK PHOTO
GETTY IMAGES
Наступного вечора ми вже слухали шелест фінікових пальм у
мініготелі в Чінгеті. Але після гуркоту й деренчання рухомого складу голова в
мене й досі була як баняк.
Немов у тумані, я пригадував, як ми в темряві незграбно
діставали документи на поліцейських блокпостах; блукали запилюженими вулицями
Атару на світанку.
Кілька годин подрімали на килимі в порожній підсобці
гаража таксі, а потім тряслися через кам'янисте пустище в рипучому авто, а Майк
куняв, спершись на вікно.
Чінгеті виявилось містом чарівних руїн. Стародавні
бібліотеки на безіменних вулицях тут поволі розсипаються, перетворюючись на
кучугури каміння посеред безмежного моря золотавих дюн. Загублене в часі, це
місто втілює елегійну картину втраченої слави і потроху забуває саме себе.
Поки ми кілька днів блукали серед руїн, поїзд, який привіз нас сюди, став здаватися чимось нереальним. Неначе вся та поїздка була примарною і хаотичною.
Або уявним спогадом, деталі якого вже почали стиратися з пам'яті, перемішуючись із давньою поїздкою моїх батьків. Але частинки залізної руди все ще сипались з моїх вух близько тижня.
Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Travel.
Немає коментарів:
Дописати коментар